Новости



07.04.2020  Універсальний літератор Леонід Тома

 

 

1

 

Частіше за все його називають поетом. І справді: у нього чимало поетичних збірок, ось і нині, напередодні свого 70-річчя, він очікує виходу з друку теж книжки віршів – «Леоніди». Утім, Леонід Васильович Тома є автором і багатьох прозових (художніх і документальних) творів, а також п’єс, кіносценаріїв, літературознавчих та історичних статей і есеїв на злободенні теми національного відродження. А ще він має досвід суто журналістської й редакторської праці у друкованій пресі й на телебаченні, знаний як перекладач із польської та російської мов, організатор численних мистецьких заходів. Тож насамперед йому личить визначення ЛІТЕРАТОР — у широкому сенсі цього слова, яке містить у собі ще й громадянську діяльність, що історично притаманно українським письменникам, які залишили свій слід не тільки у красному письменстві, а й у формуванні громадської думки.

 

                                       Богемна юність

Леонід Тома народився 7 квітня 1950 року у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Здається, зовсім не жартома він називає рідний куточок України (Миргород, Сорочинці, Устивиця) «позитивно-аномальним трикутником», бо тут справді з’явилися першорядні літературні таланти й митці, які працювали на ниві культури. Зрозуміло, перш за все ми згадаємо Миколу Гоголя. Проте Леонід обов’язково додасть, що Великі Сорочинці – це ще й Володимир Самійленко, Миргород – Панас Мирний, Анатолій Свидницький, грузинський мистець Давид Гурамішвілі, чий талант розцвів саме тут, а в Устивиці народився основоположник російського роману Василь Наріжний. На Бутовій Горі в Шишаках (це зовсім поруч із Великими Сорочинцями) написав перші начерки теорії ноосфери засновник Української академії наук Володимир Вернадський. А в Обухівці (це теж неподалік) був родовий маєток автора знаменитої комедії «Ябеда» Василя Капніста.

- Народитися у такому трикутнику без «творчих аномалій» було б просто несправедливо, – підсумовує Леонід Тома. І додає, згадуючи ще й тихоплинний Псел, ліси і доли над ним, Преображенську церкву, де був охрещений Гоголь і знайшов свій останній спочинок гетьман Данило Апостол: «Це було аурою мого дитинства і юності». І перший вірш, який пам’ятає, був саме про сорочинську осінь, що приходить «то червоним листом вишняку густого, то дрібним намистом терену терпкого».

А після школи для вищої освіти він вибрав Харків, український філфак університету, який тоді ще носив ім’я Горького. Мав підвищену стипендію за відмінні успіхи у навчанні. Саме це і врятувало Леоніда на другому курсі від виключення. Обвинувачення, яке йому пред’явили, сьогодні здається неймовірним. Він збирав серед студентів гроші на вінок… до пам’ятника Шевченку. І той вінок таки поклали. А таке тоді могли робити тільки офіційні особи. Інших миттєво запідозрювали у націоналізмі, за який неодмінно слід покарати.

Чи то «аура трикутника», чи то родинне виховання так позитивно вплинули на національну свідомість хлопця, але він не спокусився можливістю друкуватися, оспівуючи світле комуністичне майбутнє, а знайшов прийнятне для себе коло спілкування у середовищі, яке вважав богемою, а ми сьогодні скоріше назвали б їх просто неформалами, які понад усе цінували свободу, відчували себе вільними людьми у невільній країні. Значно пізніше він напише про багатьох із них у ґрунтовному нарисі «Харківська богема: голубий кінь у резерваціях соцреалізму». А поки що серед літературних студій міста він обрав ту, що була найближча йому за панівною атмосферою -  центральна літературна студія ім. Павла Тичини при харківському відділенні Спілки письменників України. Нею керували (далі цитую згадану вище статтю Томи) «енциклопедично підкований Г. Гельфандбейн, щирий і розважливий В. Тимченко, зрілий майстер поетичного цеху З. Кац, вибухово-несподіваний, наділений природним «народним» талантом М. Шаповал. Саме він запропонував посаду старости». Її довірили студенту-філологу Леоніду Томі, для якого поезія стала, за власним визначенням, «просто наркотичним зіллям».

- Ця студія, – згадує Леонід, – стала справжнім літературним університетом, вечірній курс якого закінчувався під могутнім осокором у саду Шевченка. Колом передавалася пляшка дешевого портвейну, читалися вірші, таврувалися графомани і «підписанти» політичних процесів. Ми були молодими і вірили, що змінимо світ на краще. Саме тут «реактивний метафорист» і мій найкращий друг Станіслав Розсоха проголошував вистраждане звернення до України: «Так дай на прощання долоні твої, Зелені од мідних грошей». Ми любили Харків, хоч і не завжди затишно було в його залізних долонях. Ми знали, що є інша Україна, ніж та, яка була обвішана, як стара шльондра, кумачевими гаслами і запевненнями, що перемога комунізму неминуча.

 

                          Наперекір цензурі

З таким дисидентським настроєм важко  було пробиватися до широкого читача. Харківська богема створювала «недруковану літературу», отримуючи задоволення від читання своїх творів однодумцям на квартирних посиденьках або при зірках не тільки у саду Шевченка, а й, наприклад, у Саржиному Яру. Лише через чотири роки після закінчення університету виходить перша поетична збірка Л. Томи «Ранок» (1976 р.). А треба ж було десь заробляти гроші. І він чесно освоював журналістську професію у заводських багатотиражках, потім у газеті «Вечірній Харків» та в обласному телерадіокомітеті. Дві чи три книжки за той час видали, але більшість із того, що писалося, залишалося у шухляді.

Легше стало дихати, коли подув свіжий вітер перебудови. Проте Леонід не може забути, що навіть тоді на обговоренні проведеного ним на ТБ круглого столу один  колега заявив, що у програмі завідувача літературно-драматичною редакцією Томи «спостерігалися явні прояви націоналізму». А ще пам’ятає, як важко  майже рік пробивалася крізь «цеківський штахетник» поема «Атомна хата», написана під впливом Чорнобильської  трагедії. Та все ж таки головний редактор журналу «Київ» Петро Перебийніс взяв на себе сміливість її надрукувати.

Незважаючи на перепони, рух національно-культурного відродження приваблював усе більше людей. І харків’яни не були винятком. Леоніда Тому обрали головою культурологічного товариства «Спадщина». Перша його акція полягала в тому, що «спадщани» на трьох автобусах приїхали у Сковородинівку і цілий день чистили забиту гнилою тванню каналізаційну систему. «Сьогодні я бачу в цьому певну символіку, – каже Леонід. – Бо деякі громадські організації, які клянуться в любові до України, не виходять за рамки голослівних декларацій».

Згодом, уже в незалежній Україні, Леонід Тома починає працювати головним редактором Центру Леся Курбаса. Пишається, що спромоглися видати накладом у 50 тисяч (!) «Слобожанські казки», ілюстровані видатним художником Петром Мосем. Завдяки Центру Курбаса харків’яни знайомилися з виставами Романа Віктюка, Михайла Козакова, мали можливість оцінити майстерність Єфима Шифрина, Валентина Нікуліна та інших талановитих майстрів сцени.

Леонід Тома разом із директором Центру, актором і режисером Анатолієм Стародубом переклали українською (першими на теренах колишнього СРСР) п’єсу поляка Славомира Мрожека «Любов у Криму», де фантасмагоричний скальпель видатного драматурга сучасності пройшовся по соціальних і національних пухлинах пострадянського суспільства. Автор дав  згоду на постановку, бо три його п’єси у перекладі цих співавторів уже були у нас поставлені. А «Любов у Криму» спільно зі Стародубом збирався ставити у Харківському театрі ім. Т. Шевченка Лесь Танюк. Однак, на жаль, цьому завадила масштабна аварія на очисних спорудах, через що в обласному бюджеті(як пояснювали) не знайшлося на цей проект коштів. Утім, Тома впевнений, що до нього слід повернутися.

 

                           Його герої

Саме Анатолій Стародуб зацікавив свого друга Леоніда Тому театром. Аж до такої міри, що поет декілька років пропрацював завідувачем літературною частиною Запорізького драмтеатру ім. В. Г. Магара. На цій посаді зовсім не обов’язково самому писати п’єси. Але Тома спробував. Його п’єса «Нестор Махно», якраз після прем’єри якої театр отримав звання академічного, з успіхом була показана у Києві, і сам Богдан Ступка привітав автора з удалим дебютом у драматургії. Широкого розголосу дістала масштабна ландшафтна вистава «Тарас Бульба», зіграна на острові Хортиця за сценарієм Томи. Вона була відзначена театральною премією «Січеславна» (гран-прі) і номінована на Шевченківську премію. Та образ легендарного українського лицаря не відпускав автора. Він написав п’єсу «Тарас Бульба», яку поставив Луганський театр (вистава теж номінувалася на Шевченківську премію) і сценарій художнього телефільму «Дума про Тараса Бульбу». Є у Томи й інші п’єси, значна частина яких іще чекає своїх режисерів.

 

1

 

Те, що Тома майстерно володіє діалогом, видно і з його прозових творів. Серед  них є такі, що читаються, як то кажуть, на одному диханні, а є й такі, що потребують вдумливого, підготованого читача. Недарма ж в одній з рецензій колега-письменник Олексій Бінкевич навіть порівняв Тому з великим колумбійцем Маркесом. Раджу зацікавленим самим знайти книжки «Небо на землі зникає», «Харківські графіті», «Оповіді небесного чоловіка», «Амальгама» і зробити власні висновки. А тим, хто прагне глибше зануритися у нашу історію, можу порекомендувати книжки Томи із серії «Знамениті українці» – «Микола Гоголь», «Данило Апостол», «Петро Конашевич-Сагайдачний», «Володимир Вернадський». А ще – дуже не схожу на звичні біографії художньо-публіцистичну повість «Дзеркало і задзеркалля» про академіка Миколу Жулинського, нашого сучасника, старшого товариша автора.

Приємного читання!

                                                            

Юрій Хомайко


← Вернуться обратно