Садок вишневий коло хати…



Садок вишневий коло хати…


 

«То й що з того дивного? — цілком слушно запитаєте ви. — Для багатьох поколінь українців це така ж звична річ, як, скажімо, сакура для японців». Ніхто й не заперечує, але йдеться про садочок не десь там в селі або передмісті, а майже в центрі одного з найбільших у нашій країні мегаполісів, під самими вікнами багатоквартирного будинку. А який він, той садочок, з якою метою та як саме створювався — погодилася розповісти його господарка, чарівна пані Наталя.

 

«Краще один раз побачити…». От і ми, почувши про таке рукотворне диво, вирішили на власні очі пересвідчитися в його існуванні. Що сáме побачили — певною мірою передають світлини (зроблені й самою пані Наталею) протягом кількох років. А ще — була її розповідь: щира та якась дуже лірична. Отже, слово харків’янці Наталі Леоновій.

— Усе почалося з цілком природного бажання — щоразу, подивившись з віконця нашого помешкання (на першому, хоча й доволі височенькому поверсі), побачити не купи всілякого мотлоху, а щось насправді приємне, красиве, заспокійливе. Дещо підказали й спогади дитинства, бо я народилася й зростала «на землі», поралася разом із бабусею в садочку й на городі. Ні в кого з усієї родини не виходило краще за мене збирати огірочки — не обминала жодного. Дуже цікаво було на тій самій діляночці, з якої щойно зібрали начебто геть усе, знаходити нові огірки. Та ще й які — мов кабанці!

— Але тут, на відміну від садочка мого дитинства, городини зовсім обмаль, натомість, квітів… Справжній квітковий розмай! Шкодую, що немає жодної світлини цієї діляночки, якою та була років двадцять тому, оскільки зараз важко навіть уявити тодішній «місячний краєвид». Я чудово розуміла, наскільки важка праця чекає на мене, але була впевнена — допоможе чоловік. І справді, найважчу роботу із впорядкування цього райського (в недалекому вже майбутньому) куточка зробив саме він. З перекопаного кілька разів ґрунту вибрали чималу купу камінців, шматочків цегли, іншого будівельного сміття. Чого там ще тільки не було: від якогось залізяччя та уламків скла до розбитого посуду та старих дитячих іграшок… Отримали таким чином смужечку землі завширшки кілька метрів, що простяглася уздовж нашого помешкання від рогу й до рогу будинку — завдовжки метрів дванадцять.

 З чого ми розпочинали, й чи все одразу виходило? В першу чергу, хотілося надійно закрити, замаскувати незграбні металеві паркани, що й надалі псували б враження від будь-якого саду чи квітника. Для цього чудово підходив лимонник, але перші кілька рослинок чомусь не прижилися, й лише на третій рік уздовж діляночки піднялася майже суцільна зелена стіна. Дружно прийнялися плодові та декоративні чагарники — малина, смородина, порічки, аґрус, форзиція, барбарис. Ну, а вишеньки? Їх у садочку аж три: дві звичайні, одну з яких подарувала, дізнавшись про моє захоплення, наша родичка, й ще одна — повстиста, тобто «войлочная». Коли навесні вони дружно зацвіли, я вперше відчула, що моя мрія про садок стає реальністю.

— А от майже все інше (крім того, про що вже йшлося) — квіти. Ще не встигне зав’янути одна квітка, як розцвітає сусідня. І так — від ранньої весни аж до листопадових холодів. Сині, білі, жовтенькі (усіх кольорів і не перелічити!) півники та зворушливо-скромні ромашки, що навіюють спогади про дитинство, різноманітні лілії найяскравіших кольорів та найвишуканіших малюнків, шляхетні півонії, котрі так любила моя матуся і які квітнуть тепер на місці її останнього спочинку… Втім, усі без винятку квіти для мене рідні — я люблю їх усіх і всіма ними пишаюся, для кожної рослини намагаюся вибрати найкраще місце (знали б ви, як важко це зробити!).

1

— Невеликі розміри діляночки залишають не так вже й багато варіантів побудови квітника, який майже безперервно «перекроюється», вдосконалюється. Однак, його центром, композиційною домінантою незмінно є троянди — червоні, помаранчеві, рожеві (світліші й темніші), білі. А ось ця — найбільша з троянд — ще зберігає секрет своєї краси. Я посадила її вже трирічною, а от як вона цвістиме, з’ясується найближчим часом.

— Що можна сказати стосовно того, де та як були придбані рослини, котрі милують тепер нам око? Деякі з них я купувала, інші подарували рідні та друзі. Приміром, отой розкішний бузок — дарунок (як і вишенька) нашої близької родички, а цю троянду мені подарував чоловік, тюльпани різних сортів — сусідка, красені-нарциси дісталися мені від добрих знайомих. А кілька років тому мої родичі з міста Лозової подарували кілька виноградних лозинок, які добре прижилися й порадували вже нас першими духмяними гронами. І знову (вже вкотре) спадає на думку, що сама назва «Лозова» з’явилася не випадково, оскільки спільнослов’янська лексема «лоза» (тобто гілка) від самого початку була співзвучною щирій закоханості багатьох поколінь лозівчан у дивовижний світ рослин. І ще: дедалі частіше мені стали пропонувати саджанці чи насіння квітів сусіди та знайомі — ті, хто чули про наш садочок, або й бачили його на власні очі…

1

— Спробую бодай просто перерахувати все, що росте в мене і про що не встигла розповісти. Це й кілька сортів жоржин (на диво несхожих одна на одну), і близько десяти різновидів хризантем, і жимолость — їстівна та декоративна (плетиста), й кілька видів м’яти, серед яких блідо-рожева монарда, й бузок різних кольорів та відтінків, і запашний жасмин, і чубучниця, й суниці — дрібненькі, але на диво смачні та духмяні. І хай вже не ображаються на мене ті мої друзі-рослини, про які я чомусь не згадала.

— Серед особливих моїх «рослинних уподобань» — шипшина. Мене вражає величезна кількість її різновидів, подобається як вона квітне, я милуюся розмаїттям її плодів: великих і маленьких, кругленьких і довгастих. А хіба можна не любити калину? Приміром, ось цю. Сьогодні вона є окрасою мого садочка, а придбала я її малесенькою гілочкою. Тепер вона щоранку вітається зі мною, зазираючи у віконце. Прийде зима, й червоні кетяги калини нагадуватимуть нам про літо…

— Щойно згадували про городину. Звісно, ті кілька кущиків огірків та помідорів, котрі неодмінно висаджую щороку, аж ніяк не дозволяють забути дорогу на базар. Та про це й не йдеться. Вони — ніби ще один місток, що пов’язує мене з таким уже далеким дитинством, з рідною Лозовою, околиці якої й тепер більше нагадують село, ніж місто. Та хоч я й люблю квіти понад усе в світі, проте з чим зрівняти почуття, з яким кладеш тільки-но зірвану й обмиту джерельною водою городину до накритого вже столу?

— Як ставляться люди до того, що я тут роблю? Кожен по-своєму: хтось схвалює й намагається наслідувати мій приклад, а інші не можуть навіть збагнути — навіщо це мені потрібно. Приходять, дивляться, милуються, про щось запитують, хоч загалом людей у нашому садочку буває не так вже й багато. Для мене ж він — найкраще місце для усамітнення, роздумів і молитви. Переконана, подібний куточок має бути в кожного. Справжнє задоволення отримую й від того, що інколи пересвідчуюсь, як учорашні скептики стають (нехай, поволі) моїми активними послідовниками!

1

Не такі вже й тривалі гостини завершуються, проте яскраві враження від усього побаченого й почутого знов і знов повертають нас до садочка пані Наталі. Чи не найбільше здивування викликає кількість рослин, що розмістилися на такій маленькій діляночці землі, однак ми зовсім не помітили в їхньому розташуванні надмірної тісноти. А на підтвердження того, що все відбувалося не в чарівному сні, залишився розкішний букет, який від щирого серця подарувала нам привітна господиня. Натомість, сама отримала в подарунок від автора цих рядків… невеличкий вірш, що немов підсумовує й завершує її розповідь.

*           *          *

Коли дитина відкриває

Світів безмежне розмаїття,

То якнайперше вирізняє 

Асфальт або зелене віття...

Щасливий той малюк, що бачить

Перед собою сад зелений,

А не похмурі та ледачі

Міські двори й пожухлі клени.

Як душу ніжну малюкові

Краса квіткова обігріє,

Дорослий  не проллє він крові,

Бо про Господню правду мріє...

 

Петро Джерелянський

Оставить комментарий




ФИО *
Контактные телефоны
Текст сообщения *
Ваш e-mail *
captcha

Поля, отмеченные *, являются обязательными для заполнения