Ерцгерцоґ… у вишиванці. Наталка Сняданко про свій новий роман



Ерцгерцоґ… у вишиванці. Наталка Сняданко про свій новий роман

Цієї осені у «Видавництві Старого Лева» вийшов новий роман української письменниці Наталки Сняданко з інтригуючою назвою «Охайні прописи ерцгерцоґа Вільгельма». Це вже дев’ята книга львів’янки, що відрізняється від попередніх не тільки більшим обсягом (544 сторінки), але й жанром. Головний герой книги — екстравагантний і непередбачуваний Вільгельм фон Габсбург, австрійський ерцгерцоґ. Але «Охайні прописи ерцгерцоґа Вільгельма» — не просто історичний роман. Письменниця доповнила історію життя Вільгельма, який обрав собі за псевдонім ім’я Василь Вишиваний, уявною частиною його біографії, а сама розповідь у романі ведеться з позиції уявної онуки ерцгерцоґа. «Губернія» побувала на презентації «Охайних прописів…» і поставила авторці низку запитань про труднощі роботи з архівами, вигадані елементи біографії Вільгельма та проблему національної самоідентифікації.

 

— Пані Наталко, розкажіть, як виник задум роману «Охайні прописи ерцгерцоґа Вільгельма»?

— Задум цього твору виник досить випадково. До мене звернувся австрійський режисер Ґернот Штадлер, з яким ми співпрацювали, коли він знімав фільм про Галичину, й він попросив мене перекласти матеріали до наступного проекту, який мав бути документальним фільмом про Вільгельма фон Габсбурґа, він же Василь Вишиваний. І коли я це перекладала, згадала, що є монографія Тімоті Снайдера («Червоний князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа» — прим. ред.) та інші публікації, і що постать ерцгерцоґа Вільгельма зовсім незаслужено призабута. Я здивувалася й почала шукати якісь літературні твори на цю тему, та зрозуміла, що нічого немає. З цього все й почалось.

 

«Було трохи лячно писати історичний роман»

 

— Скільки часу ви працювали над архівними матеріалами?

Робота загалом тривала близько трьох років, і це був досить хаотичний процес. Спочатку я не думала, що справді буду писати роман, але чим далі я заглиблювалася, тим цікавіше мені ставало робити це. Я ніколи не писала прози, настільки базованої на історичних джерелах. Це було трохи лячно: я все ж таки не історик, тут існує дуже велика ймовірність зробити щось не так, помилитись, неправильно інтерпретувати. Крім того, мені не хотілося, щоб це був такий класичний історичний роман, який змальовує тільки постать: хотілося наблизити персонажів до сучасного читача, оскільки ця людина випереджувала свій час. Спосіб мислення Вільгельма, його так званий імідж, напевно, більш зрозумілий нам, ніж його сучасникам. Тому мені здавалося, що це має бути роман, який має сучасну площину. До речі, цікаво, коли книжка вийшла, режисер написав мені, що гроші є, тож він таки буде знімати документальний фільм про Вишиваного, я трошки допомагатиму там зі сценарієм.

 

— Постать Вільгельма дуже непересічна: ерцгерцоґ Габсбурґ нюхає кокаїн, не соромиться власної гомосексуальності; маючи вибір служити Австрії, Польщі або Німеччині, обирає проблемну й непрестижну тоді Україну… Що з цього — правда, а що ви додумали про Вільгельма? І чи є історично достовірними його листи, наведені у тексті роману?

— Справді, ця постать настільки вирізняється на тлі класичної української історії, на тлі усієї безпросвітності, історичної травми, яку ми всі в собі носимо... Це така світла, яскрава, навіть карнавальна постать, прикольна і кльова! Він відрізнявся чудовою освітою, обізнаністю в політичних реаліях та управлінському досвіді імперії. Вільгельм, зокрема, вважав: якщо створюються якісь державні інституції, до них неодмінно має бути довіра знизу.

Мені хотілося поділитися своїм захопленням цією постаттю, а ще — вписати її в міський простір тодішніх Львова, Відня, Живця, і показати те, про що ми так рідко думаємо: усі ці міста не були моноетнічними. Приміром, Живець не був заселений самими тільки поляками. Там жило багато українців, австрійці, люди інших національностей. Те саме стосувалось і Львова, і Відня, і Харкова. І це незвичне відчуття тієї дійсності — не через призму свого національного бачення, а через відчуття історії, як процесу значно багатограннішого і складнішого.

Усе, що стосується історичної частини до року смерті Вільгельма — не фікція, текст на 90% базується на історичному матеріалі, чимало діалогів та висловлювань Вільгельма, а також його листи — це цитати з його справжнього листування, яке збереглося. Не треба було додавати й зайвого блиску — Вільгельм і так достатньо яскравий. А от уся альтернативна частина, яка починається після ув’язнення ерцгерцоґа (нібито підтвердженим фактом є його смерть у в’язниці, хоча насправді не відомо, що там відбулося), все, що сталося потім — це абсолютна уявна версія розвитку подій.

 

— У вашому романі чи не вперше в українській літературі постає важлива тема вибору національної ідентичності. Чи є ця тема актуальною наразі? Чи вважаєте ви, що зараз вкрай необхідно про це говорити?

— Не знаю, наскільки ця тема присутня в літературі, але це те, що відбувається в реальному житті. Скільки зараз людей, які давно й довго живуть в Україні, вперше починають ставити собі запитання: «Хто я? Якою є моя ідентичність? Ким я себе усвідомлюю — українцем, росіянином, поляком, угорцем? Що все це означає для мене? Що визначає мою ідентичність — мова, країна походження, матеріальні блага, які дає мені, скажімо “карта поляка” чи російський паспорт?». І стосується це всіх регіонів України. Це надзвичайно актуальна в Україні тема.

У нас дуже мало досвіду буття українцями за власним свідомим вибором, попри наявність альтернативи, і занадто багато досвіду приреченості на життя у країні, де ти народився та звідки не зміг втекти, тому змушений миритись з реаліями, які тобі зовсім не подобаються. Дуже важливо, коли в цьому контексті з’являється й культивується таке поняття, як престижність, і ми це усвідомлюємо. Будування ідентичності — процес, що не відбувається сам собою. Він мусить бути ініційованим. Необхідно дбати про те, як зароджується ідентичність, якою вона будується — якщо з самих тільки негативних маркерів: з національного наративу між Голодомором і сталінізмом — це дуже похмуро, гнітюче, й дуже складно віднайти себе в цьому та захотіти далі в цьому перебувати. Потрібні позитивні речі, які б наближали розуміння, що бути українцем — це привабливо, добре, класно.

 

«Харків і Львів мають схожості…»

 

— Чи є в «Охайних прописах…» щось, що ви списували з себе?

— Там насправді дуже багато є «від себе», наприклад, дитячі фобії Вільгельма (замислюється)... Очевидно, що не можна уникнути свого досвіду в красному письменстві. Тобто можна, але тоді це буде слабоавтентичний досвід, і зазвичай це й відчувається. Досвід, який ти хочеш більш-менш прописати, мусить бути не начитаним, а відчутим. Це — вимога.

 

— Чи бували ви раніше у Харкові?

— Так, кілька разів була в Харкові з презентаціями своїх книжок. Я дуже люблю Харків. З одного боку, це нібито зовсім інше місто, не схоже на Львів, і це дуже класно, тут інше співвідношення старовини з новим. А з іншого боку, спільною ознакою Харкова і Львова є обживання сучасними містянами того, що вони отримали в спадок. Тут теж дуже помітна перерваність традиції, наприклад, в архітектурі. Люди, які мають можливість у щось інвестувати, зводять нові будівлі. Це добре, але при цьому зовсім поряд руйнуються автентичні старовинні будівлі, які нема кому рятувати. Це — спільна біда не тільки Львова чи Харкова, а всієї Східної Європи. Тут найболісніше відчувається саме цей брак традиційності в наслідуванні культури, певної ієрархії цінностей. Це речі, до яких насправді важко прийти, їх рідко вдається засвоїти одному поколінню.

 

Довідка:

Наталка Сняданко (нар. 20 травня 1973 р.) — українська письменниця, перекладачка з польської та німецької. Народилася й мешкає у Львові. Авторка книг: «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки»; «Сезонний розпродаж блондинок»; «Синдром стерильності»; «Чебрець у молоці»; «Країна поламаних іграшок та інші подорожі»; «Комашина тарзанка»; «Гербарій коханців»; «Амаркорд»; «Фрау Мюллер не налаштована платити більше»; «Охайні прописи ерцгерцоґа Вільгельма». Її тексти видаються в перекладах у Польщі, Німеччині, Австрії, Росії, Білорусі, Болгарії, Угорщині, Швейцарії, Англії та США.

 

Розмовляла Ірина Корж

 

 

 

 

Оставить комментарий




ФИО *
Контактные телефоны
Текст сообщения *
Ваш e-mail *
captcha

Поля, отмеченные *, являются обязательными для заполнения